Вівторок, 21.11.2017, 12:13
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2014 » Червень » 11 » Безіл – це жіноче ім’я
06:28
Безіл – це жіноче ім’я

Єлізавета Зеленюк
Фільм "Портрет Доріана Грея" Девіда Розенбаума (2002 рік) довгенько мозолив мені очі, бо стояв першим у списку Ex.ua. Таке не часто зі мною трапляється, але незабаром я пошкодувала, що можу бачити. А ще мені пригадався той персонаж із "Зоряних воєн", що сприяв популяризації терміну "facepalm"...

Вдамся до маленького флешбеку і зазначу, що записалася у клуб фанатів пана Грея після екранізації Олівера Паркера 2009 року. Деякі рецензенти каменю на камені від фільму не залишили, адже (не впадіть) там замало голубизни. Всупереч більш інтелектуальним коментаторам не вважаю екранізацію поверховою, хоч мене трохи збиває з пантелику "демонізація" зовнішності Доріана (Бена Барнса) та вихід на сцену дочки лорда Генрі (Ребекки Холл).

Афіша
Як відомо, Доріан Оскара Уайльда – синьоокий блондин, і ніякої Емілі там і в помині не було. Зрозуміло, її поява збільшила хронометраж фільму і надала сюжету логічної завершеності, однак ця заштампована Дама Серця для мене завжди ложка дьогтю. Хоча персонаж вийшов привабливий, нічого не скажеш.

Та повернімося до наших баранів, а конкретніше – до білої й пухнастої овечки Доріана 2002 року. Поціновувачі строгих інтерпретацій можуть цоркнутися келихами: тут наш персонаж (Джош Дюхамел) – типовий білобрисий красунчик в стилі ДіКапріо або доктора Чейза, якщо хочете. У цьому факті я вбачаю незламний та єдиний позитив.

Фільм починається з психоделічної заставки за зразком документальних передач про постапокаліптичну реальність. Заголовок – "Страна фарисеев отдыхает от войн"... Прошу? Певне, випадково переплутала Доріана з Ісусом, подумала я. Буває.

Перетерпівши декілька секунд релігійного зомбування, я помилувалася маленьким Доріанчиком, а потім вдавилася повітрям. Портрет Доріана Грея малювала якась білява тітонька, а біля неї походжало дещо під личиною юнака до 30-ти. Юнак назвав художницю Безілом, вона його – лордом Генрі... "Все смешалось в доме Облонских". Було б логічно, якби у фіналі Доріан виявився перевдягненою дівчиною, але менше з тим.

Отож лорд Генрі починає свій монолог. Мов відбійним молотком, він видає філософські сентенції з книжки одну за одною, через що моя сірина рідина швидко перетворилася на вінегрет. Під час розмови про Доріана виявилося, що між Безілом та лордом Генрі раніше був роман. У фільмі це виглядало безглуздо, утім я задумалася. А раптом сценарист кінокартини – геній, і в оригінальному творі є натяки на те, що до появи білоручки-Доріана художник з лордом крутили шури-мури?

Далі – ще цікавіше. Лорд Генрі та Безіл зустрічаються з Доріаном на березі моря, юнак (ще довго буду пам’ятати ці плавки) позує на камені посеред морських хвиль. Події у "Портреті..." відбуваються в Англії, в конандойлівському сірому Лондоні з гнилими водами Темзи, яке ще, на Бога, море? Тож Безіл щось там повимальовувала на мольберті, і Генрі з Доріаном на знак вдячності жбурнули її у воду. На цьому моменті мої нерви здали, і я промотала на кінець.

Краєм ока помітила ще декілька деталей. У "Портреті..." 2009 року світські вечірки проводилися у розкішних хоромах багатіїв – оазисах розпусти з екзотичними танцюристами та цирковими тваринами, де з голочки вбрані аристократи розважалися у стані наркотично-алкогольного сп’яніння. Версія ж 2002 року запропонувала якусь дискотеку 80-х з кольоровими світлодіодами та блискучими сукнями.

А ще Доріан на портреті чомусь не ставав потворою, від нічних стогонів якої жилки трусилися. Він просто старів. Сіль у тому, що Грей зробився копією свого деспотичного діда, який вбив власну доньку, а потім застрелився сам. Ось так.

Хоч блондин Доріан дійсно привабливий, утім він гармонійно зливався з оточенням, що, як на мене, неприпустимо. Доріан Оскара Уайльда – еталон краси, за ним умлівали не лише персонажі, а й сам автор. Відповідно, він мав би походити на неземне створіння без віку і статі, на лісову німфу чи грецького бога, на Толкіенову Королеву, від магнетизму якої ельфи падали штабелями. У цьому ж Греї я бачила то банального австралійського красеня, то самовпевненого американського школяра (залежно від його вбрання).

Раджу дивитися екранізацію 2002 року у тому випадку, якщо ви мазохіст і скучили за мігренню.







Категорія: Студенти | Переглядів: 316 | | Рейтинг: 0.0/0


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Червень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz