Субота, 18.11.2017, 15:54
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2013 » Вересень » 11 » Аліса-Ліза у країні європейських чудес
06:47
Аліса-Ліза у країні європейських чудес

Єлізавета Зеленюк
Прим. авт.: звісно, матеріал повинен був бути опублікований ще тиждень тому. Але я так гризла нігті через невдалу практику, що й думати ні про що інше не могла. Після останнього ж слова під час захисту трохи ущемлена уява раптом ожила, розперезалася, і, виходячи з кафедри, я вже знала, що напишу це.

БАТЬКІВЩИНА ТАК ПРОСТО НЕ ВІДПУСТИТЬ

На сімейній раді було вирішено, що виїжджатимемо о п’ятій вечора, щоб приблизно о цій же годині вже ніжитися у зарезервованих апартаментах болгарського готелю. Я запаслася вірним блокнотом-ручкою, «Вбивством у будинку пастора» пані Крісті та аудіозаписом «Повії» Панаса Мирного, тож відчувала себе скаутом, цілком готовим до нелегкого походу. Наша золотиста Gelly зірвалася і пурхнула у довгу путь, заледве сонечко почало сідати.

Під час подорожі по Україні-неньці я землі під ногами не чула від радості (і дна автомобіля теж). Зрозуміло, що подорож – це цілий день сидіти у авто паралітиком, це за добу з’їсти декілька бутербродів і запити їх ледь теплим чаєм, це серед ночі ходити в «особистих справах» у царство дикої природи. Та, зізнаюсь, я туристка зі стажем, і всі ці «Геркулесові подвиги» мені, мов для котика за мишкою поганятися. За умови, що йдеться не про Тома і Джері, ясне діло.

Ми успішно прокотилися по рідних розбомблених дорогах, втиснулися між щільні ряди корів, що глибокодумно дибали додому, та дісталися до Карпат. І тут я зрозуміла, що Україна нашу інтернаціональну (українсько-російсько-молдовську) родину так просто із своїх щирих обіймів не випустить. Карпатські перевали досить круті, а дороги – завузькі. Тож нещасливим випадком наша машинка в один момент опинилася затиснутою між двома вантажівками, одна з яких на повороті виїхала на зустрічну смугу. Секунда зволікання, і нас би точно показали по телевізору. Але добре, що Зеленюки так просто не вмирають, і золотиста «Джилька» спритно висизнула з оточення і покотилась далі.

Українські чоловіки настільки суворі, що навіть не сигналять перед тим, як сплющитися у відбивну. Хоча, припускаю, справа не у статі: як для дівчини, яка ледь не стала шматком м’яса, подальшу частину поїздку я відчувала себе на диво комфортно.

Перебравшись через широкий «український Стікс»*, який кожного разу викликав у тата поетичне замилування, ближче до півночі ми нарешті дісталися до українсько-румунського кордону. Якщо порівняти його з українсько-угорським, на якому ми минулого року простовбичили чотири години, в Румунію нас впустили майже за мить. Навіть один розділ «Повії» прослухати не встигла.
* так Т. Шевченко назвав Дунай у поемі «Слепая».

ШЛЯХ ДО «ЗОЛОТОГО РУНА»

Шалений американський рок був мов маяком посеред крижаного океану, в який мене вкинула втома. Метафоричні води міцно оповили, стиснувши залежані м’язи, все більше вгвинчуючись в мозок та врешті примусивши покинути спроби виплисти на берег. Пам’ятаю лише, як намагалася прилаштувати обважнілу голову на натягнутому паску безпеки, як засинала, здавалось, на одну хвилину, а потім здригалась від чергового віражу і роздратованими очима сліпала на мутний ворожий світ за вікном. Добре, що на зворотному шляху ми перетинали Румунію вдень, і тоді мені вдалося закарбувати її в пам’яті набагато краще. Коли свідомість повернулася, ми сунули по гладенькому шосе. Чудове відчуття, коли женеш у загальному потоці 130 км/год, і все одно здається, мов усі повзуть.

Автострада з часом закінчилась, дорога повилася двома строгими смугами. Її обрамляв портал крутих скель, що виблискували бронзою під обіднім сонцем. Це вже була Болгарія. Чомусь масивні гірські породи і таємничий дрімучий ліс фоном примусили мене згадати реальність Толкієна, де гобітів і гномів супроводжували схожі пейзажі.

Повірте вишколеній туристці: Карпатські перевали – дитячий атракціон проти болгарських. Повороти на них здебільшого 180 градусів, гори де-не-де пошматовані часом, тож біля цих ділянок бовваніють таблички «Небезпечно!».

Захоплено роздивляючись небачені краєвиди, я обмірковувала таке: нам треба було їхати по перевалах 100 км, тож цікаво, що відбудеться спершу – перегріється мотор чи закінчиться бензин? Очима я вже бачила, як ми дружно штовхаємо «Джильку» до найближчої заправки, та, на щастя, обійшлося. Казусів на кшталт «О Боже! Здається, з машини щось відлетіло!» і «Чорт, ми знову загубилися, щоб-ти-провалився-дурнуватий-навігатор!» було кури не клюють, тож надалі зосереджуватися на цьому не буду.

СОНЯЧНА БОЛГАРІЯ

Апартаменти Джеймса Бонда
Саме на такий заголовок мене наштовхнула однобічність уяви болгар. Наша обитель виявилася туристичним містечком з радісною назвою «Сонячний берег». Мов грибами в осінньому лісі, воно обросло розкішними готелями з ресторанами, басейнами та спортивними тренажерами у дворах. Наше пристанище повинно було пишатись найменуванням «SunnyVictory». Нібито у його пошуку й не мало виникнути проблем, проте, розгледівшись, ми впали у легкий ступор. Під теплими сонячними променями курортної Болгарії гостинно виблискували вивіски: «Sunny»,«SunnyBeach»,«SunnyHoliday» і т. д. в аналогічному стилі. Ну хіба не можна було котрийсь із готелів хоча б «Smile» назвати?

Ми ледь трималися на ногах після доби в дорозі, тож в пошуках поради розсудливо підійшли до таксистів. «Я проведу вас туди за 5 євро», - безапеляційно заявив один із них. «За 5 євро я і сам знайду», - проявив чоловічу незворушність тато, і ми вирушили на самостійні пошуки. Близько двох годин ми блудили, мов Аліса по Країні Чудес, мов нещасний Колобок у пошуках домівки. Я уже твердо вирішила, що туристичне агентство покепкувало з нашої родини і дало «липову» путівку. Однак у деякому розумінні нам пощастило. «SunnyVictory» ми з горем навпіл відшукали у цих одноманітних кам’яних джунглях, де, до речі, ділянки між розкішними європейськими готелями засмітили звалищами будматеріалів. Але у вказаному в документах готелі місця для нас чомусь не знайшлося. Отже, нас направили у «Korsika». Звідти - у«PacificIII», де після чергової години очікування над нами таки змилувались і поселили. А вже звечоріло, тож я волею-неволею налаштовувала себе скупатися у морі і заночувати у машині. Благо, апартаменти виправдали свою захмарну ціну. Мені навіть здалося, що Джеймс Бонд перехиляв чарку бренді з побратимами у схожій обстановці.

«Сонячний берег» - непогане містечко. У ньому можна не лише милуватися казковими замками-готелями. Окрім Чорного моря, є ще декілька точок казино, кафе-ресторани та гучна набережна вулиця, яку ми назвали «Псевдодеребасовською». Прості смертні можуть піти на ярмарок, де, до речі, ціни цілком прийнятні. Хороші речі можна придбати в діапазоні між 10 і 30 лев (60 і 180 гривень).

Однак ми протирали штани не лише у законній обителі. Дозволили собі роздивитися також два болгарських міста: Несебр та Бургас.

Несебр
Несебр був у десяти хвилинах їзди, але, їй-Богу, нічого, окрім поетичної назви, я з нього не запам’ятала. Куди цікавіше було у Бургасі як у більш розвинутому центрі.
Мені дуже сподобалася звичка болгар розміщати питні джерела просто посеред площ. Ось находився, напарився на обідньому сонці, а перед тобою – звабливий фонтанчик холодної джерельної води. Причому цілком безплатний. Вулички у Бургасі здебільшого вкриті бруківкою, вузенькі та оточені високими стінами будинків з ажурними балкончиками. Прогулюючись вздовж цього лабіринту та розглядаючи звисаючі з перил зелені пагони, я уявляла, що знаходжусь в Італії.

На фоні Бургасу
Бачити таке – наче дивитися фільм у 6D. Ти немовби й складова цього чудернацького світу, однак краєм свідомості розумієш, що місцевість не може бути реальною. Я ніколи не забуду, що саме у Бургасі спробувала найсмачнішу за все життя піцу. Раніше мені здавалося, що вираз «тане в роті» - метафоричний. Болгарські повари переконали мене у протилежному.

Однак все це – нісенітниця у зрівнянні з тим, на що я натрапила на набережній вулиці. Я ледь не зомліла. Ні висока температура повітря, ні нова для мене болгарська кухня тут ні до чого. До мене підійшов молодий британець! І хай Джоні Депп та Кіану Рівз поховаються біля нього. Юнак видав найбанальнішу фразу з туристичного словника: «Сanyoumakeapicture?» Я стояла і дивилась на нього, роззявивши рота, мов витріщалась на один із шедеврів Леонардо да Вінчі. Якби він спитав: «Would you marry me?», я б відповіла: «Yes».

Той самий Бургас
Стосовно моря, до якого нам було рукою подати, якихось особливих відмінностей від Одеси немає. Хіба що пляжі у Болгарії чистіші. Однак на другий день до берега приплили дві отруйні медузи розміром з мою голову, тож лізти у воду з тих пір я, відверто кажучи, боялася. До того ж на останній день десять метрів від берега заповнила суцільна зелена багнюка з водоростей, яку хоч лопатою перед собою розгрібай. Добре, що наш «PacificIII» був оснащений басейном. Отож «Ревізор» радить вам їхати відпочивати у Болгарію за тієї умови, якщо ви ніби й в Одесу хочете, але потребуєте більше екстриму.

СУВОРА ТУРЕЧЧИНА

«Другого шансу доля може й не дати. Або пан, або пропав!» - вирішили ми й на всіх парах дременули до Туреччини, міста Стамбул. Мушу визнати, я очікувала дещо іншого від цієї країни. Дороги в ній бездоганні, кращі, ніж у Болгарії. Але що коїться на обочинах… Суха пожовкла трава, покинута заправка з напівзруйнованим санвузлом, строкатий килим сміття, що обгорнув і в’ївся в кожен задерев’янілий кущ. А спека була такою тяжкою, загуслою, мов кисень у повітрі просто згорів. Так я уявляю собі Чорнобиль.

Стамбул, який мене так налякав
На щастя, це лише передмістя таке жахаючо «ошатне». Сам Стамбул прибраний і вилизаний, мов зачіска першокласниці. Однак від його дорожніх шляхів я отримала чергове нервове потрясіння. Раніше я таке бачила лише в американських фільмах. Якщо у Москві шосе складається з чотирьох смуг, то у Стамбулі – з шести. Вервечки автомобілів заледве тягнулися, вони нагадували мені помиї у забитій водозливній трубі. Та якби лише це!

Тато розповідав, що якийсь байкер написав на своєму залізному коні «На дороге все хотят меня убить». Це чистої води істина. На дорозі у Туреччині ні хвилини спокою: автомобілі нетерпляче сигналять, мов можуть цим чимось зарадити, ревуть сирени «Швидкої допомоги», поліцейські щось гукають у мегафони турецькою мовою. Шум у сукупності з нудотним димом мегаполісу проштрикнули мою голову тупими цвяхами. На додачу нутрощі ще й стиснув страх.

Турки обабіч – дорослі засмаглі чоловіки з чорними очима та насупленими густими бровами. Я – «Білосніжка у віконечку тендітної китайської машинки» - відчувала себе маленьким каченятком в оточенні голодних хижаків. Так, тоді я дійсно сповна усвідомила суть виразу «Поїдати очима».

Не думайте, що це я одна така розніжена перелякана вівця. Після приїзду тато знайшов Тихий Океан відгуків в Інтернеті на кшталт: «Готель у всьому Стамбулі так і не знайшли, розклали палатку у парку. Дружина так перенервувала, що цілу ніч не спала. Я ж хильнув «Букет Туреччини» і сяк-так пірнув у забуття».

Зі Стамбулу виїхали мов у воду опущеними. Однак чим подалі від цього «Гнізда зозулі», тим легше мені ставало на душі. Та на такому невизначеному акорді казочка ще не закінчується. Ціни у Туреччині я опишу, процитувавши свою маму: «Возможно, я не поняла чего-то, но на заправке чашка кофе стоит 9 лир. Это 36 гривен». Літр бензину коштує теж не скромно – 22 гривні. Не дивно, що усі турки їздять заправлятися у Болгарію.

На заправці в нашу змучену машинку, до речі, ледь не залили 150 літрів. Я ще не казала цього, але, якщо нащадки Кирила і Мефодія* майже досконало знають російську та досить непогано – англійську, то турки – повний нуль в обох. Нам доводилося спілкуватися з ними так, мов ми печерні люди.

Та неправильно буде лише критикувати цю країну, адже позитивні сторони теж є. Ось, до прикладу, ми поїли на заправці якийсь безіменний турецький делікатес, і офіціант ввічливо підступив до нашого столика з підносом міцного чаю. Ми, з нашим слов’янським менталітетом, звісно, вирішили, що це просто черговий спосіб здерти гроші з наївних туристів, однак прогадали. Напій виявився за рахунок закладу. До того ж під час нашої невибагливої вечері в мечеті почав лунати дзвін, закликаючи вірян до молитви. В той момент я відчула, мов уся ця країна пронизана чимось невидимим та невловимим, чимось, що робить її народ єдиною згуртованою силою.

Отже, «Ревізор» категорично не радить вам їхати до Туреччини з українськими номерами або ж взагалі з будь-якими іноземними. Вас можуть вбити, а поліція нічого не розслідуватиме, бо ви – не мусульманин. Це жорстоко, але правда.

*
Кирило і Мефодій були болгарами

ШВИДКОПЛИННА РУМУНІЯ

На Різдвяні свята люди так не поспішають додому, як поспішали ми. Думка про те, що можна б зупинитися та краще розгледіти нову місцевість, була рішуче відкинута куди подалі та стерта у порох. На цей раз Румунію щедро огортало денне світло, сон іще не просився до очей, то ж у мене була чудова можливість повитріщатись на іншу країну.

Аби дістатися до кордону, нам необхідно було проїхати через Бухарест. Пошуки його виявилися доволі затяжними. Опинившись у місті з висотними будівлями та трамвайною колією, що по вертикалі розділяла чотири смуги, ми на ходу поцікавились у таксиста, чи треба кудись звертати на столицю, чи їхати прямо. Добродушний водій без сумніву гукнув: «Прямо!» І ось він виривається вперед, а на його жовтому багажнику червоніє небагатозначний напис «Bucharest’s Taxi».

«Та ми і є у Бухаресті!» - у нас Говерла з плечей звалилася. Я не надто розуміюся на архітектурі, щоб якісно описати це величне місто. Обабіч нас тягнулися в небо хмарочоси насичених овочево-фруктових кольорів: зелені, оранжеві, жовті. Ближче до центру повіяло давниною, певне, вишуканим духом бароко. Мені видиться, Бухарест захоплює більше за Київ, однак не вражає сильніше за Москву.

«Ревізор» не може надати вам пораду стосовно поїздки до Румунії, адже ще не оперує достатньою кількістю фактів. Однак не варто побоюватися: люди там наче привітні, тож вище носа.

НАЗАД У МАЙБУТНЄ

Нарешті «Джилька» перетнула останній кордон. «Повія» прослухана, Агата Крісті прочитана, блокнот списаний. Установлена гармонія речей.

Вдома знову «їзда з перешкодами», захмелілі косарі, задумані корови, однак «затишок співає, мов сирена»*.

Я повернулася назад, додому, щоб після практики ступити крок у майбутнє, з новими надіями перетнути поріг свого улюбленого Закарпатського Хоґвартсу.

*
цитата з безіменного вірша Ліни Костенко.
Категорія: Студенти | Переглядів: 467 | | Рейтинг: 4.5/2


Усього коментарів: 4
4  
Дякую) Сподіваюся, "дух" буде ще кращим.

3  
Дуже цікаво написано) Молодець, читається легко і стиль мені дуже подобається.) Продовжай у тому ж дусі)

1  
Вау! Інтертекстуальності - як піску морського.  Картаю себе за те, що у кінці матеріалу випадково не на ту зірочку натиснула) Ви молодець, Єлізавето!

2  
Дякую. Не картайтеся, це не небесні зірки, що я ними по вечорам милувалася х)

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Вересень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz